Ольга Ковальова: про UAPP зсередини та роботу фотографів під час війни

[Роберт Довганич] Четвертий епізод MYPH-подкасту, 2026 рік «за вікном». І у цьому випуску ми з Сергієм будемо вести розмову з Ольгою Ковальовою. Це головна проєктна менеджерка і фоторедакторка UAPP. Це Українська асоціація професійних фотографів. Також Ольга є, власне, фотографинею. Також вона є кураторка мистецьких проєктів, соціальних та освітніх ініціатив, педагогиня, а також продюсерка. Оля, я сподіваюсь, я нічого не забув, правда? [Оля Ковальова] Привіт. Мені здається, ви сказали більше, ніж те, що я роблю, насправді, в житті. То можемо починати це розбирати. [Роберт Довганич] Отже, в етері або в цьому записі будемо брати участь Сергій Мельниченко. [Сергій Мельниченко] Привіт-привіт. [Роберт Довганич] І я, Роберт Довганич. Так як з Краснощоком я фактично не брав участь, окрім як за кадром, так би мовити, за мікрофоном, то сьогодні я вже трошки потринджу. Давай ми з тобою почнемо з дуже таких базових речей, тому що не всі, явно, слухачі знають, хто ти. Таке можливо, хоча наші слухачі, як правило, дуже компетентні фотографи, вони в тємі. Але розкажи, як ти почала фотографувати і що зараз відбувається з тобою? [Оля Ковальова] Дайте мені якісь часові обмеження, бо я можу почати надто далеко або трошки ближче. [Роберт Довганич] Коли ти себе почала ідентифікувати як фотографиню? [Оля Ковальова] Насправді, мій стаж роботи або присутності в сфері — це більше 10 років. Я почала фотографувати ще в 2013 році, але почала це неусвідомлено, скоріше, як пошук себе і навчання, намагання розібратися з технічною складовою роботи. Тобто, це був такий собі неусвідомлений шлях, яким я йшла якийсь час, допоки не зустрілася, познайомилася, зіштовхнулася з Мстиславом Черновим, який і сформував, мабуть, мій погляд на те, що я продовжила робити, і ті цінності, які я, мабуть, сформувала в процесі цієї роботи завдяки ньому. От і тому все моє усвідомлене творчість — це, скоріше, робота, власне, з UAPP, а не з особистими проектами, тому що мої цінності в сфері — це саме розвиток спільноти і підтримка і посилення колег більше, ніж якісь свої власні проектні речі. Більше того, вже більше, ніж півтора року я не документую і не працюю сама фізично, тому що мала поранення і тепер не можу знімати, а камер, на жаль, для шульг досі не вигадали, і тому дуже-дуже складно прийняти цю нову реальність. Але я фокусуюся якраз на тому, що працюю з проектами і з усім, що є про UAPP, про спільноту. [Сергій Мельниченко] Тобто ти в якому році, скажи, будь ласка, ти, кажеш, познайомилась з Мстиславом Чорновим? Це от який період? Скільки років назад? [Оля Ковальова] Якраз 2013 рік, це було до всіх цих подій, ну, власне, тоді починався Майдан. Ці трансформації ми вже проходили якось більш-більш свідомо. Тобто я з себе як документалістку, чи репортажиста, чи людину, яка фіксує цю реальність саме з документальної позиції, відкрила от там, на початку, ще в 2014 році. [Роберт Довганич] А що все почалося по факту? Коли вже ти познайомилася з Черновим, так? І в якому напрямку ти конкретно почала рухатися? Які там проекти, можливо, спільні були тоді і на той час? [Оля Ковальова] Тоді це було доволі кумедно, якщо подивитися зараз вже з цього фокусу, над чим ми працюємо сьогодні і останні роки. Тоді ми працювали більше і виключно з культурними проектами. Намагалися робити щось в напрямку урбаністики і такої собі влиття фотографії в різні там урбаністичні проекти. Зокрема, ми робили проект «Будинок, що спить». Це в Києві будинок, який пам'ятка культури, яка, звичайно ж, закинута, ніким не використовується. І ми в віконні рами цього будинку вмонтовували великі фотографії. Вони, до речі, досі ще там є. Це на бульварі Шевченка, тому за нагоди можете подивитися. Це такий один з перших проектів, з яким ми працювали. [Сергій Мельниченко] «Зазираючий у вікна» є на вашому сайті, він так називається, так? [Оля Ковальова] Так, так. [Сергій Мельниченко] Цікаво, цікаво. [Роберт Довганич] Після цього серйозна робота, якою ти можеш собі сказати, що о, це почалося моє серйозне портфоліо. [Оля Ковальова] Особисте ти маєш на увазі? [Роберт Довганич] Саме особисте. [Оля Ковальова] В мене його, насправді, немає досі, я вважаю. Звичайно, поштовхом до того, щоб це робити активно, стало повномасштабне вторгнення, як для багатьох колег. Період Майдану і Революції я ще була така зовсім молода, хоча могла вже працювати, але працювала в іншій сфері, бо за освітою я хореограф, і в мене тоді були всякі там дипломні проекти і робота на іншій культурній площині. От тому фотографія була така десь опосередкована. А от повномасштабне вторгнення — це вже період, коли прийшло розуміння, що неможливо не документувати. Тобто все, що відбувається, обов'язково потрібно зберегти. І чим більше людей буде це робити, тим потім буде простіше повернутися до цих подій. Тому в мене таке не глибинне дослідження в моїй роботі, а скоріше, мабуть, більше репортажна діяльність. Тобто щось таке, що необхідно робити і чим ми всі зараз займаємося в сфері. Але такий мікропроект «Рефлексія», який я зробила вже після поранення, я пофотографувала всі свої уламки і порефлексувала на цю тему, знайшла шлях, як це зробити одною рукою. І це такий мікронатяг на те, що хотілося б робити більше, аніж просто фіксувати реальність. [Сергій Мельниченко] А скажи, будь ласка, ти згадала про поранення. Теж тоді два слова про це скажемо. Коли отримала поранення, ви були з Владиславом Краснощоком. Це була Донецька область, так? [Оля Ковальова] Ми були, так, на Донеччині, працювали з артилерією в районі Мирнограда. І, на жаль, потрапили під прицільний обстріл. І я досі, власне, знаходжуся ще в процесі дуже тривалої реабілітації, яка триватиме ще роки і роки, для того, щоб хоча би мати можливість частково відновити руку. [Сергій Мельниченко] Бажаємо тобі одужання скорішого. Скажи, будь ласка, ви коли там були, ти була якраз по місії як фотографка, чи як вже, типу, кураторка, менеджерка і так далі, всі свої регалі з ЄПП саме от на той момент? [Оля Ковальова] Саме тоді я була там як фотографка. Мені було цікаво поїздити по тому регіону. Я розуміла, що наступ дуже прогресивний. І тому якомога більше треба зберегти того, що скоро вже буде стерто. І тому ми працювали тоді, документували все, що нас оточує, плюс працювали з військовими. Недовго це тривало. [Роберт Довганич] Ти сказала, що ти себе більше ідентифікуєш як командний гривець, так? Як це взагалі у вас відбувається, у репортажників, документалістів, особливо в ЄПП? Те, чим ти займаєшся 99% часу, правильно, наскільки я зрозумів? Трошки розповіш нам про цю кухню. [Оля Ковальова] Почну трошки з того, що, власне, є UAPP, бо не всі досі там якось розуміють цей контекст. То UAPP, в першу чергу, ми є спільнотою. І це дуже важливо. Всі проекти, які ми робимо, будь-то книжкові проекти, виставкові проекти, будь-які дослідження, ми робимо для того, щоб підсилити спільноту, підтримати колег, і зробити українську фотографію більш видимою світом. Тому, власне, мене дуже надихає ця робота. Я вбачаю в цьому величезні перспективи, бачу величезний запит, і тому дуже натхненно продовжую це робити. Але сама організація як така, вона існує ще з 2013 року. На старті своєму там було зібрано Мстиславом. Якась кількість колег невелика, які просто були дотичні, і робилися якісь там натяги на культурні проекти, намагання їх зробити, без жодної підтримки, абсолютно на власній ініціативі. Отак от воно починалося. Але з початком вторгнення стало зрозуміло, що треба говорити і показувати цю війну саме очима наших фотографів, тому що це абсолютно інший рівень рефлексії. І те, що там міжнародні колеги приїжджають, фіксують на зовсім іншому рівні, це прекрасно, але там немає того, що ми проживаємо кожен день. Тому в нас така з'явилась дуже потужна мисійність, просування саме українських авторів, і з'явився запит на це. Тому ми почали робити виставки по світу, отримували дуже багато пропозицій від міжнародних кураторів для того, щоб показати саме українську фотографію в 2022 році. Це було, мабуть, необхідно з усіх позицій, з нашої і з зовнішньої. Але потроху запит на виставкові проєкти значно зменшився, вже світ не хоче це бачити, і треба шукати інші шляхи, щоб стукатися. І нагадувати постійно про себе. Тому ми з 1924 року почали друкувати ще й книжки у співпраці з міжнародними колегами, організацією PhotoEvidence, для того, щоб іще іншим підходом говорити про те, що у нас відбувається. [Сергій Мельниченко] Я пам'ятаю вас давніше, якраз ти сказала, що у 2013 році вас заснували. І я тоді думав долучитися, написати, якось запитати, але я не міг зрозуміти, що там відбувається взагалі. Тому що тоді були якісь весільні фотографи, футфотографи, там якась така була, не буду казати каша, тому що це все процес, і це все правильно, і воно мало прийти до того вигляду, яке воно має зараз, і це нормальна така історія і практика. Але дійсно я тоді думав, а воно мені треба чи ні? Я був там членом української фотографічної альтернативи, там трішки зрозуміло було, там були якісь виставкові проєкти, якісь публікації і так далі, а тут не зрозуміло було. І в мене все категорично змінилось, з якого я року, з 22 чи з 23, не пам'ятаю, але коли дійсно прям пішла ця величезна активність, виставкова діяльність, коли ви переформатували вже більш такий документальний підхід і висвітлення подій в Україні, і якось от сформувалось ось це, типу таке коло авторів та авторок, і діяльністі. Оце дійсно воно, я кажу просто як автор, котрий долучився до вас, і зі сторони прям було одразу видно, що ось, тепер воно типу дійсно, от тіпа діяльність організації відповідає її назві, скажімо так. Знаєш, це прям респект, це прям круто. [Оля Ковальова] Дякую, ну ми дуже стараємося. [Роберт Довганич] От я гортаючи сайт, коли дивився на учасників вашої спільноти, і у кожного там вже є підпис, там, наприклад, арт, документарі і так далі. І для мене UAPP завжди була асоціація саме з документалістами по факту. І я бачу, наприклад, та же наша Кабиш Іра, вона ж підписана як арт, а не документарі. До документалістів питань нема, тому що це ваш профіль безпосередньо. От як, наприклад, артовому фотографу, який концептуальними проектами займається, до вас потрапити, наприклад? Або по якому принципі ви приймаєте своїх учасників групи? [Оля Ковальова] Насправді ми досі, не дивлячись на те, що ми більш відомі зараз як спільнота документалістів, але, насправді, якщо погуртати сайт і зануритися в нього більшою мірою, то зрозуміло, що там є ті ж фуд-фотографи і дуже різні фотографи. На старті це було якраз слово «професійні», воно було ключовим. І тут неважливо, в якому жанрі ти працюєш, якщо ти маєш стаж роботи певний, маєш якісне портфоліо, то ти міг претендувати на членство у спільноті. Ми зосередилися, скажімо так, на документалістиці, тому що це є важливо зараз. Пріоритетність питання, вона, насправді, дуже очевидна. Дуже багато колег змінили вектор своєї діяльності після початку вторгнення, тому що ти просто не можеш стояти осторонь, якщо ти маєш свідому позицію. І тому документалістика – це є те, що зараз важливо, як і завжди, але зараз більшою мірою. Але це не значить, що ми закрили двері для всіх інших фотографів і не хочемо нікого приймати. Це не так. У нас на сайті розписані, розроблені нами дуже ґрунтовні пояснення того, кого ми хочемо бачити в спільноті, як туди потрапити. Тобто достатньо просто заповнити форму і ми її розглянемо. Більше того, з кінця, навіть середини минулого року, ми зробили голосування відкритим. Таку більш горизонтальну модель вибудовували комунікації зі спільнотою, коли кожен, хто вже є учасником, голосує за заявки, які ми отримуємо. І це дуже відкрита, прозора форма, тобто всі колеги можуть висловитися, і таким чином ми долучаємо нових людей. Але дуже-дуже важлива складова – це, власне, активність. Тому що спільнота не може формуватися просто в пасивній середі, коли ми до чогось дотичні, але самі не розуміємо, на що ми це робимо. Мені дуже важливо, щоб всі фотографи, які є в спільноті, давали зворотній зв'язок, щоб вони бажали брати участь в наших проектах, щоб вони були зацікавлені в тому, щоб просувати, розвивати фотографію і сферу загалом в Україні разом з нами. І тому я долучаю колег дуже активно. Отже, ми не звужуємося на документалістиці. Кожен, хто хоче бути причетним до розвитку середовища в Україні, може до нас долучатися, і ми дуже-дуже раді цьому. [Роберт Довганич] Чи були випадки, коли ви зверталися до фотографів, щоб вони вступили в вашу спільноту? [Оля Ковальова] Так, на початку формування організації це був насправді єдиний шлях, тому що коли ніхто нічого не знає про якусь новоутворену організацію, дуже складно, ніхто би туди не подавався. І тому це була якраз робота, яку проробив Мстислав на старті утворення організації. Він запросив колег, яких поважав, яких вважав за потрібне долучити. І тому я вже доєдналася до того, коли там була певна спільнота невелика, але була. І далі вже було таке формування якраз за активністю. Ми писали колегам, чекали відповіді. Якщо її не отримували, то ми лишали за собою право виключити зі спільноти, тому що знов таки активність – це дуже важливий компонент. [Роберт Довганич] Зниження активності члена вашої спільноти – це для вас що значає? Тобто він має випускати проєкти як часто, або як рідко, щоб ви його виключили з ваших лав? [Оля Ковальова] Так вже дуже жорстко, дуже жорстко звучить. Насправді, щоб ми виключили з лав, наразі треба, не те, щоб треба, не можна так, але інколи так буває. У людини зникає, наприклад, сайт, перестають відповідати всі месенджери, не працює електронна пошта, ми пишемо рік, не отримаємо зворотній зв'язок. І це є визначальною складовою, що людина неактивна, тобто вона не дає зворотній зв'язок, ми її не можемо не виключити, бо незрозуміло на що. Всі інші випадки активності, це якраз участь в наших проєктах, це голосування за колег, коли ми когось новенького обговорюємо, приймаємо, так, це форми голосування, і ми дивимося, хто активно долучається до цих голосувань, щоб зрозуміти, хто зацікавлений, власне, в такій діяльності горизонтальній моделі взаємодії. Ну і в першу чергу це проєкти, якраз ми маємо медійну складову в своїй діяльності і робимо, ну так, продукуємо новини в форматі підсумкових таких тижневих добірок, включаючи фотографії колег, коментарі колег. Ми робимо рубрику боротьби з фейковими матеріалами, також на основі свідчень колег і їх фотографій. Тобто ми дуже активно залучаємо їх до роботи і в медійній сфері, і в сфері освіти, і в менторських якихось курсах. Тобто ми намагаємося до всього, що ми робимо, включити наших учасників. [Сергій Мельниченко] Я якраз ж додати хочу зі сторони автора, який є в складі. Тобто Оля розказувала про цю форму голосування, яка от з кінця минулого року вона пішла, і це, або не з кінця, або трішки раніше, дуже зручна і цікава річ, коли ти отримуєш перед собою 6-7 портфоліо, і ти вже обираєш, голосуєш елементарно, і потім по цій сумарності голосів якісь люди проходять чи не проходять. І таким чином, до речі, Марина Бродовська в останньому колі була доєднана до спільноти, і це дуже класно. Ще я хотів сказати, що я дуже радий, що ми запартнерилися з UAPP в плані міф-прайзу нашого, що ми також маємо цю можливість завдяки конкурсу долучати якихось молодих авторів та авторок, які теж стають або претендентами на вступ, а хтось переможці стають вже повноправними членами та членки асоціації. І, здається, Іра Кабиш якраз теж з минулорічного міф-прайзу туди так і потрапила, якщо я нічого не плутаю, тому що багато подій. Тому, так, це цікава історія насправді, цікава і доволі прозора, і вона знімає з вас якусь певну відповідальність, типу, а чого ви не взяли мене, а чого ви взяли того, а от я такий то я теж заслуговую, бо я розумію, що таке теж може бути. [Оля Ковальова] До речі, дуже вдячна за цю ідею такої структури Михайлу Палінчаку, нашому з вами колезі, тому що це якраз він мені порадив подивитися в цей бік і зробити таку от прозору-прозору модель роботи саме зі спільнотою в плані прийому нових учасників. [Сергій Мельниченко] Скажи, будь ласка, цей, як часто і як багато листів ви отримуєте від бажаючих долучитись до вас, типу, там, на e-mail, я не знаю, куди вам там пишуть, може якісь є факапні історії цікаві, типу, знаєш, може там хтось вам писав щось погане, що ви його там не прийняли, знаєш, ну всяке ж може бути, тобто, розкажи, будь ласка, як часто люди хочуть до вас доєднатися. [Роберт Довганич] Обіжульки, може, якісь були там? [Сергій Мельниченко] Та, ну, типу, у нас такого бувало в MYPH-прайзі, та, виписували. [Оля Ковальова] З того часу, коли ми почали голосувати спільнотою, то обіжульок, як ви це назвали, вже стало значно менше, вони майже зникли. Оце дуже рідка історія, рідкісна, коли хтось там може щось таке написати, що шкода там, ну, тобто, зазвичай люди дуже адекватно реагують і розуміють, навіть питають, а як краще допрацювати портфоліо. Тобто, ми, в принципі, відкриті до зворотнього зв'язку, і якщо є питання, то ми їх можемо обговорити з людьми, які там з якихось причин не потрапили до спільноти. Але раніше, коли це було рішення нас всередині команди, то там було, звичайно, більше питань, тому що люди не розуміли. Тут, скоріше, нерозуміння моделі прийняття було. Коли воно стало прозорим, то всі питання, вони, в принципі, вичерпалися. Люди просто потребують зворотнього зв'язку, коли їм цікаво, а що треба допрацювати, чи що треба зробити краще, щоби потрапити до спільноти. [Сергій Мельниченко] Будь-хто може зайти на сайт, ознайомитись з правилами вступу до спільноти, подати заявку і раз на три місяці його кандидатура, якщо все там підходить, його кандидатура буде розглянута у цій формі колективного голосування, правильно? [Оля Ковальова] Саме так. [Роберт Довганич] Сьогодні звучало часто слово «команда», але ми так і не проговорили. А хто зараз ядро вашої спільноти, ваша конкретна команда, яка по факту менеджерить вашу роботу і робить все? [Оля Ковальова] Найголовніша людина, яка є і продовжує бути, не дивлячись ні на що, в ядрі нашої команди, це Мстислав Чернов, який прагне до того, щоб українська фотографія, українські фотографи, відеографи, люди, які показують Україну, були видимі і не були світом не помічені. І тому, звичайно, він є нашим головним надихачем, людиною, яка ці цінності нам передала і з якими ми далі працюємо. Власне, я виконую місію, мені складно вже зараз описувати, взагалі, я називаюся головна менеджерка проєктів, але я роблю все по факту, підключаю нових людей в команду, комунікую зі спільнотою, роблю проєкти, спілкуюся, комунікую з грантодавцями, пишу купу звітів, тому що наразі ми функціонуємо самі завдяки точковій грантовій підтримці і тому це велика-велика робота. У мене є моя права рука, якої немає фізично, але є ментально моя колега Маруся Маруженко, яка, я самоіронію, це цікава історія. Так от, Маруся займається комунікаціями, вона підхоплює все, на що мене не вистачає, і, власне, займається соцмережами, всім, що ви бачите про нас, це робота Марусі. Також у нас в команді є журналісти, ми працюємо з Катею Москалюк, яка є також учасницею нашої спільноти, фотографкою і прекрасною інтерв'юєркою і журналісткою. То всі інтерв'ю, які ви читаєте, це робота Катерини. Далі у нас є нова учасниця команди, вона з нами недавно, але вона дуже класну нішу зайняла, вона якраз працює з фейками, з тим, щоб досліджувати російські ці фейкові наративи і спілкується з колегами, збирає матеріали, щоби пояснити, чому це працює не так і як правильно розпізнавати фейки. Також з нами працює Владислав Краснощок, він допомагає з більдуванням матеріалів, тобто вся візуальна складова великих матеріалів інтерв'ю, це його ніша, за що я дуже вдячна, що він також підсилив нашу команду. Ну і у нас є редактори, у нас є редакторка текстова, яка працює далі з там всякими помилочками, от та і все. Невеличка така команда. [Роберт Довганич] Враховуючи той спектр всього, що ви робите і стільки людей, це можна рахувати, це доволі велика команда. Щодо взаємодії на міжнародній арені, от з точки зору залучення і функціонування ви працюєте з грантами, але менше з тим, окрім цього, яким чином ви ще взаємодієте, можливо, з якимись інституціями, можливо, з якимись журналами, виданнями, тобто як проходить саме міжнародна ваша діяльність? [Оля Ковальова] Наша міжнародна діяльність — це, скоріше, відповідь на запит ззовні наразі, тому що запит є, як і раніше. Спочатку вторгнення він був більший, там були дуже різні запити, їх було дуже багато, я могла формувати по сім експозицій в різних країнах щомісяця, і це от прям мало. Тобто запит ззовні був великий, зараз він менший, але він в принципі стабільний. Ми співпрацюємо з посольствами України, у нас є навіть меморандум підписаний з посольством про те, що ми в рамках роботи якраз на зовнішньому ринку показуємо українських документалістів. Також різні запити формують, інколи це виставкові проєкти для дипломатичних кол, інколи це якісь більш широкі проєкти. Зараз ми там говоримо з тим, щоб в Гонконзі робити великий проєкт виставковий, ми туди передали книжки, в Нідерландах багато, в Америці. Тобто ми відповідаємо на запит ззовні і формуємо вже відповідь на тому рівні, який ми можемо собі дозволити. Але в цьому році в нас з'явилася така нова, не те, щоби нова, але, мабуть, ключова на якийсь період діяльність – це робота в освітній платформі. Ми робимо, вже давно, кілька років робимо менторські курси, підтримуємо колег мікрогрантами, але розуміємо, що треба тут бути глибшими і робити якісь більш освітні ініціативи, які би підсилювали сферу. Тому що зіштовхнулися з такими цікавими кейсами, коли люди приходять на менторство, нібито це вже має бути доволі сформований автор, щоби працювати на такому рівні, але розуміємо, що рівень саме в документальній роботі дуже низький, тому що ми всі маємо досвід, ми всі взяли камери і побігли документувати, в кращому випадку вдягнули броніки і каски, в гіршому випадку і цього не маючи. Але те, як це має працювати, ми не знаємо. Тобто в нас оця теоретична база абсолютно відсутня. І тому хочеться це міняти і зараз ми входимо в таку співпрацю з Seven Foundation, з конкретно Геррі Найтом, який є представником Magnum. [Сергій Мельниченко] Це крута штука, це крута річ, вітаю. [Оля Ковальова] Дякую, дуже. Будемо спільно з ними формувати освіту такою, як вона в нашому секторі мала би бути. Звичайно, в мене там є такі амбіції, колись це вивести на більш серйозний, можливо, державний рівень, для того, щоби нарешті головним болем фотографії не було питання освіти, але сподіваюся, колись це вдасться зробити. [Сергій Мельниченко] За якраз вашу співпрацю з посольствами, це ж саме так ви мені минулому році організували ж виставку татуювання війни в Будапешті в рамках фестивалю Фото Будапешт через якраз посольство України в Угорщині. Тому це дійсно працює і дуже якісно працює насправді. [Оля Ковальова] Так, дуже рада, що маємо таку співпрацю і вона, в принципі, дуже стабільна. Звичайно, вона, скоріш за все, передбачає співпрацю там в рамках якихось подієвих заходів великих до річниць якихось ключових чи ще чогось. Але, в принципі, вони роблять хороші проекти і дуже приємно, що вони залучають українських фотографів за нашого сприяння. [Сергій Мельниченко] Клас, вам дякую за це і за освітні програми. Дуже багато наших студентів отримували у вас мікрогранти і навчаються і проходять у вас навчання, як воно у вас правильно називається. [Оля Ковальова] Поки менторські курси, це не більше, ні менше. [Роберт Довганич] Окрім вашої оперативної діяльності, фотографічної та освітньої, я також помітив, що у вас є дослідницька діяльність, особливо це стосується фотохроніки війни, тому що це як заявлений медійно-архівний проєкт. Відповідно, це вектор на дослідження і архівацію фотографії, тобто для подальшої роботи з нею. Як воно реалізовано? Мені доволі цікаво, тому що на сайті не так багато інформації. [Оля Ковальова] Це проєкт, який був підтриманий Фундацією змін, прекрасною українською організацією, яка підтримує дуже багато стартапів і культурних проєктів. Власне, ми почали роботу з тим, щоб писати матеріали про ключові події вторгнення, починаючи з 2014 року, і показувати їх, власне, очима наших авторів. І зробили ми близько 50 матеріалів. Вони не так очевидні, тому що вони там серед новин на сайті лежать як матеріали великі такі, умовно, з дослідницькою складовою, включаючи те, що ми комунікували з авторами, і це така була собі не просто контекстно-історична якась база, а ще і рефлексія, і те, що автор як очевидець міг нам розказати про це. Воно наразі поки не має якоїсь окремої платформи. Тобто це те, що ми закінчили. Ми на це поки не маємо ресурсу, щоб опрацьовувати додатково. І якраз вектор досліджень – це те, мабуть, на чому ми зосередимося вже після того, як втілимо освітню складову. Тобто такі поступові кроки, тому що на все, на що є запит, на жаль, не вистачає рук, і ми постійно потребуємо нових і якісних колег в команду, для того, щоб це все розвивалося настільки стрімко, наскільки є запит. Тому дослідження – це буде така трошки пізніша робота. Наразі це, скоріше, дослідження-дослідження, коли ми зібрали якусь кількість цих ключових подій. До речі, видали книжку далі по ним «Фотохроніки війни» у співпраці, як я зазначала, з колегами європейськими. І поки воно в такому вигляді. Всі архіви ми зберігаємо, але окрему платформу поки ще не розробляємо. Але це є в планах. [Роберт Довганич] До речі, про платформи. Я вже так подивився, що ви доволі багато чого видали. Це здебільшого колаборації, я так розумію, так? Чи не думали ви над тим, щоб ця діяльність була системною по видавництву книг, матеріалів? І як ви взагалі бачите, як це має відбуватися в майбутньому? Тому що зараз, я так розумію, це відносно ситуативна річ. З'явився проєкт, він добре себе показав, можна видати книгу. А чи мислите ви більш системно в цьому плані? І взагалі, який у вас роадмеп вибудовується? Чи його ще немає, як такого? [Оля Ковальова] Є, є, звичайно. В нас є ґрунтовна стратегія, продумана на кілька років наперед, яку ми переписуємо кожні кілька місяців, тому що ми дуже активно рухаємося і відповідаємо на запит знову таки спільноти, реагуємо і розуміємо, що актуально, в чому є більше потреба і від цього вже відштовхуючись змінюємо наші фокуси. Наприклад, освіта ще в жовтні минулого року не була моїм пріоритетом на цей рік. Але після того, як ми фіналізували менторські курси, прийшло абсолютно чітке усвідомлення, що це є необхідністю і треба в цьому напрямку рухатися. Тому ми постійно це видозмінюємо, ми дуже гнучкі. Але в рамках тої ж стратегії в мене є така якраз не roadmap, а командна карта скоріше, яка в ідеалі мала би займатися окремо всіма напрямками, які ми робимо. Тобто не одна людина як проектний менеджер, то все має менеджерити, а окремі напрямки мають працювати з окремими командами і тоді воно функціонуватиме стабільно, тоді воно буде більш схоже на якусь таку ґрунтовну роботу інституційного характеру. Але поки я то роблю одною лівою, як сміються мої колеги, то це виходить ситуативно скоріше. Але я сподіваюся, що це зміниться і все-таки ми зможемо відповідати на запит ще ефективніше і покривати всі оці напрямки, які тільки починаємо досліджувати і розуміти, що вони потрібні. [Сергій Мельниченко] Стосовно фотокниг, от Роберт сказав, що це ситуативна річ. Ні, ну, слухай, 8 фотокниг у вас зазначено, видано за період, мабуть, повномасштабної війни. 8 фотокниг, так? [Оля Ковальова] Ми почали ще до, насправді, в нас була дуже класна книга «Незалежні», яка видана до річниці, до 30-ї річниці незалежності України. Тобто ми почали цю діяльність до, але під час вторгнення з'явилося багато колаборацій і тому, власне, ми не самі це знов таки ініціювали, а підхоплювали колег і підсилювали їх в цьому. І тому книг багато, але тут Роберт правий, Сергій, тому я згодна, що це ситуативна робота, але я пишаюся тим, що не дивлячись на те, що вона ситуативна, все-таки фокус в тому, що ми підтримуємо колег в першу чергу реалізуючи ці проекти, він не змінюється. Тому що навіть в форматі цієї співпраці з Fotoevidence за результатами опенколу ми обирали проекти, індивідуальні проекти фотографів, які підтримали потім і зробили з цього книжки. Це був проєкт Сергія Коровайного і Лізи Букреєвої. У Сергія це перша книга і я неймовірно щаслива, що ми стали людьми, які посприяли її появі. Тобто тут все в фокусі підсилити спільноту і за рахунок підсилення спільноти зробити сферу загалом сильнішою, стабільною і такою ґрунтовною. [Роберт Довганич] Користуючись нагодою і те, що ми зараз ведемо розмову, чи можете поділитися такою, так би мовити, інсайдерською інформацією щодо того, що ми не бачимо на сайті, але що відбувається зараз у вас там? [Оля Ковальова] Я вже частково поділилася. Ми працюємо з освітньою складовою і я дуже сподіваюся, що це буде потужна штука, яка всім нам допоможе. Далі дуже хочеться реалізувати напрямок резиденції для фотографів. Саме не мистецький напрямок резиденції, а для фотографів і зробити його корисним і таким, який допоможе нам виключитися з оцього нон-стопу, в якому ми перебуваємо і трошки подумати про те, з чим ще ми будемо працювати, коли не буде необхідності працювати на прильотах кожен день, про якісь більш глибокі штуки поговорити. Тому напрямок резиденції — це те, що ми дуже хочемо втілити, можливо, вже наступного року. Також дуже інсайдерська інформація, що ми працюємо над розробкою і втіленням, пошуком фінансування наразі для реалізації премії для українських фотографів, не звужуючись на документалістиці. Але дуже така в мене була особиста рефлексія на цю тему, коли одну з останніх нагород офіційних від президента України отримали колеги посмертно і мене це дуже накрило, тому що так не має бути насправді. Ми маємо усвідомлювати цю цінність нашої роботи ще за життя і тому дуже хочеться це міняти і ми якраз працюємо над тим, щоб цю премію реалізувати. [Сергій Мельниченко] Ми вже з цим працюємо другий рік, це класний виклик насправді, але це дуже яскрава і вагома підтримка взагалі для фотографів. У нас фокус трішечки інакший, я думаю, в будь-якому випадку. Тобто у нас фокус все одно більше там на молодих так і буде лишатися, у вас вже впевнений буде фокус без прив'язки до стажу, скажімо так. Тому це чудово. Будемо приймати участь у вас. [Оля Ковальова] Я думаю, що ми будемо якось колаборуватися і мінятися досвідом тут, тому що ви дуже надихаєте в тому, що ви працюєте в цьому вже не перший рік і це дуже класно і я дуже рада, що ми тут вже маємо якусь колаборацію, але ділитися досвідом, на мій погляд, це завжди класна штука. Тому що якщо ти можеш підсилити колег, то це, скоріше, здоровий формат комунікації, співпраці, аніж якась конкуренція всереді і мені взагалі здається, що ми собі не можемо дозволити жодної конкуренції. Ми маємо виключно підсилювати організаційно, особисто одне одного, тому що ми проживаємо дуже складний час, тому, мабуть, по-іншому просто бути не може. Мені дуже дивно чути, що десь ця конкуренція є нездоровою, якщо чесно. [Сергій Мельниченко] Я підписуюсь під кожним твоїм словом стосовно цього і я думаю, що тому нам так легко співпрацювати і взагалі співіснувати і робити якісь, дивитись в одному напрямку і рухатись по одному вектору. Тому що дійсно, коли я бачу якусь незрозумілу конкуренцію на тому полі непаханому насправді у нас в Україні, який ще розвивати, розвивати, розвивати. Ви працюєте по одному, ми працюємо по-іншому, ми шукаємо гроші по різних напрямках, але у нас по грантах навпаки, менше ця історія не виходить в нас. Колись виходить, колись не виходить, тому ми по-різному їх шукаємо, іноді зі свого кармана просто дістаємо і кладемо в проєкти, тому що ми за ідею. Тому дуже класно від тебе чути такі речі, що стосовно здорової підтримки, здорових співвідносин, партнерства і допомоги одним-одним. Тому що, наприклад, ти казав про резиденцію, я теж дуже б хотів розвивати цей напрямок резиденції, але в нас зараз всі зусилля сфокусовані, це MYPH-прайз і журнал. Нам поки і освітня, освітню я не беру, бо ми і так школа, тому в нас в принципі все навколо освітньої і крутиться, приз виставкова і більше така художня історія. Тому я вам бажаю успіхів насправді в цьому. Це дуже складна річ, особливо, дійсно, за вікном мінус 20, електроенергії немає, зв'язок не працює. Тут такі плани, які насправді наші дорогоцінні партнери західні по ремеслу, по напрямку, вони собі такого, чесно, не дозволяють і за 5-10 років зробити при нормальних умовах. Те, що ми робимо просто тут за рік, за два. Тому я хочу нам всім пореспектувати в цьому плані. [Оля Ковальова] Та, до речі, згадала тут одну важливу штуку, яку я не сказала насправді про міжнародну співпрацю. Ми є представниками Федерації європейських фотографів в Україні і це така дуже вагома штука, але мені видається, що наша діяльність вже настільки вийшла за межі представництва європейських колег в плані співпраці Україна-Європа в одному фокусі, що я навіть вже не знаю, чи ефективна ця штука зараз для нас, чи ні, чи це вона вже більш формальна. Бо ми на рівні країни вже значно ширше, ніж просто представники. [Сергій Мельниченко] Я думаю, що тепер не ви в складі цієї організації, а вона в складі UAPP, що тепер ви можете приймати ці всі. Я просто згадав один фрагмент, який в 23-му році, на початку, ми приїхали на фотодок в організацію в Утрихті з виставкою, там ми від MYPH робили виставку, і там якийсь подій у нас були, і я коли там у нас були якісь там розмови, якісь портфоліо, не портфоліо-ревю, а якісь розмови з якимись представниками культурної діяльності в Нідерландах, то я типу чуваку одному кажу, що ми там з MYPH, ну розказав, що ж таке MYPH, презентувався, я кажу, ось ми за 22-й рік зробили там 6 виставок і видали книжку, там Міф, там накладом тисячу копій, і це тільки за 22-й рік, і я там розказував за NFT-колекції благодійні, закупував волонтерської діяльності і так далі. І він такий мені каже, і це в 22-му році під час війни, я кажу, ну да, він каже, ага, я поняв, і каже, ну ми тут собі плануємо один проєктик, виставку якусь на рік з організацією зробимо, тому і тоді треба ж на це бабки ще отримати, гранти якісь, ну типу за свої кошти ніхто там вирушитись не буде, без оплати там і так далі, за якісь такі штуки. І це він просто ще не бачив, що ми потім в 23-му році під час його року 17 же проєктів реалізували, ну типу знаєш, що для нього шок було, коли він задізнався, тому я тебе чудово розумію. [Оля Ковальова] Я коли прописую, ну, наші якісь там досягнення в цих цифрах, то мені видається, що ніхто в це не вірить, що в нас там більше 250 виставкових проєктів, соціальні великі проєкти, книжки, тобто мені здається, що люди просто не вірять, що це можливо з 22-го року в таких умовах реалізувати, але мені здається, що ми на тей Українці, щоб отак от рухати цей світ значно потужніше і значно свільніше, ніж багато хто з інших країн. [Сергій Мельниченко] Мені здається, ми просто не знаємо слова «не можу» фрази, виразу, знаєш, не можу або не… У нас все, є можливість і робимо, є можливість і робимо, у нас по-іншому якось і не робиться. [Оля Ковальова] Я, до речі, думаю, це вже такі людські фактори, це далеко від роботи, але мені здається, що це ще наше покоління таке дуже самовіддане, абсолютно без стопів-поворотів в плані роботи, взяти свої гроші, все вкласти в якийсь проєкт, який насправді не такого вже і великого значення для всіх, але тобі особисто то дуже важливо зробити. Мені здається, що це така риса покоління, саме нашого, тому що покоління вже наступне, вони міркують трошки по-іншому, вони все-таки цінують власний ресурс і розуміють, що він скінчений, багато людей не буде працювати просто так за дякою і тому тут ще покоління працює. [Сергій Мельниченко] Тому що ми робимо, ми формуємо історію і від нас це залежить, як потім будуть це все передивлятись, вивчати, резонувати, рефлексувати на тому, що ми зараз робимо. Як ми зараз дивимося іноді, я ж студентами роздивляюся багато, Моріяма зробив три журнали про Волк, які колосально вплинули на розвиток японської фотографії. Це було три випуски, але це був історичний резонанс для того часу і місця. Тому я впевнений, що ми робимо все не дарма і щоб воно принесе свої плоди. [Оля Ковальова] Абсолютно в цьому впевнена. [Роберт Довганич] Щоб з зумерам було що вивчати. На цій доволі оптимістичній, доволі кльовій ноті я би хотів подякувати Олі за те, що до нас приєдналася. Перша жінка в нашому подкасті. [Сергій Мельниченко] Так, дякую тобі величезне. [Оля Ковальова] Залучайте дівчат, тому що насправді часто в проектній роботі стикаєшся з тим, що самі хлопці там в складі учасників і тому навіть вже принципово треба взяти когось з дівчат-колег, бо їх настільки мало і їх ресурс настільки цінний, що не можна його просто не включити. Тому дякую, що ви залучили і бажаю вам більше дівчат у вашому подкасті. [Сергій Мельниченко] Дякую, дякую. У нас багато чудових дівчат, фотографинь, кураторок, мистецтво знавчінь, як правильно це сказати? Мистецтвознавиць. Мистецтвознавиць. Та знаю, я знаю, я жартую. [Роберт Довганич] Тоді будемо вже прощатися. Оля, вкотре дякуємо тобі за те, що приєдналася. [Сергій Мельниченко] Друзі, ви заходьте на сайт UAPP, Українська асоціація професійних фотографів, ознайомлюйтеся з діяльністю, ознайомлюйтеся з умовами вступу, читайте новини, круті інтерв'ю, там є інтерв'ю про мою останню фотокнигу також, новина, так що це просто чудово. [Оля Ковальова] І доєднуйтеся до спільноти, ми дуже-дуже цінуємо кожного автора і дуже відкриті до того, щоб ви були з нами і ми давали вам більше можливостей для професійного розвитку і росту. [Роберт Довганич] Ну а також підписуйтесь на наш подкаст, ми є в Spotify та на Apple podcast і, я сподіваюся, скоро і на інших платформах. Дякуємо, до зустрічі в п'ятому епізоді.